Цей вислів лунає тихо, але глибоко – як шелест пшениці на вітрі чи дзвін церковного передзвону над ранковим селом. На чужині душа завжди трохи мовчить. Бо їй бракує шепоту рідного лісу, запаху свіжоспеченого хліба в материнській хаті, стежки поміж лугів, що вели до джерела з чистою водою. І все ж таки хочеться пройтися тими стежками дитинства, доторкнутись до вишневого цвіту біля тину, відчути під босими ногами теплий пил рідної дороги.
Та водночас християнин знає: справжній дім – у Бозі. Тут, на чужині, ми покликані служити, нести віру, єднати громаду, бути світлом. Через служіння ми несемо рідну Батьківщину у серці – і прокладаємо шлях до небесної. Бо наше земне життя – це паломництво. А справжнє щастя буде там, де нас чекає Отець – у вічній, небесній Батьківщині.